Поручник Лямпіцький стояв ще зі своєю сотнею в Мірццушляґу. Майор Цофаль не довго надумувався. Він поїхав до Воєнної Команди і запропонував виміну Лямпіцького за Боровича. Але тут стрінувся знову з рішучою відмовою. Йому сказали, що поручник Лямпіцький вже не стояв в розпорядимости Воєнної Команди і тому вона не може нічого зробити. Лямпіцький мусів відійти зі своєю сотнею на галицький фронт.
Борович мав щастя, бо Лямпіцький поляг на периферіях Львова, при заниманні цього міста.
— Хто знає, чи та сама доля не булаб мене також стрінула — говорив він бувало.
Правда, він не боявся смерти. Не тому, аби був такий відважний. Але коли в серпні 1914-го року ішов на війну, сказав сам собі твердо, що не поляже, що ціло верне до дому. Те тверде переконання незмінено заховалося у нього до тепер і мабуть воно підсвідомо кермувало його дотеперішнім поводженням. Через цілий час він був майже без перерви на фронті; нераз бував в дуже небезпечних ситуаціях і завсіди щасливо виходив з небезпеки. Його кроки не були ніколи плянові і тільки те тверде переконання, та тверда віра в своє щастя підсвідомо кермувала його волею, його діланнями; виводила його з небезпек.
Сотня загального ополчення була дуже інтересна. Вона мала в своїм складі двох підпоручників, віденчуків, Дона і Ґольдфрухта, хорунжого, чеха, Глявачка, старшого десятника, Крамера. Це був віденський огородник, страшний пяниця, але поза тим дуже гарна людина. Зрештою в її склад входило кільканадцять підстаршин і до двісті вояків — ополченців. Всі вони були зі східної Галичини. Було кількох поляків, три жиди а решта самі українці. За виїмком чури Боровича і ополченця Івана Кониша, всі вони були люди старші; кожний з них лишив дома жінку і більше або менше число дітей, кожний з них лишив або своє господарство або ремесло. Ще був один старий парубок, фрайтер Стратійчук. Йому вже давно було минуло сорок років. Його називали „радикалом“. Був
