коли воно впало на очі вояків, то вони сліпли на віки; говорили про широчезні дротяні засіки, насичені сильною елєктричною струєю, про те, що між дротяними засіками один при однім були викопані вовчі доли, а на їх сподах повбивані гострі палі; говорили про глибокі і широкі рови, якими мали бути обведені всі верки. Як тільки облягаючі увійдуть до тих ровів „він“[1] потисне тільки один невеличкий ґудзик і вода зараз наповнить вщерть всі рови і все військо витопить. Говорили собі про те, що цілий Івангород підмінований, що колиб навіть удалося облягаючим заняти кріпость, „він“ знов потисне инший маленький, елєктричний ґудзик і тоді ціле місто, всі верки, вся околиця разом зі всім військом вилетять в повітря. Говорили ще инші, ще страшніші річі, навіть про те, що в Івангороді води не можна буде пити, бо всі криниці затроєні і заражені чумою.
Все вояцтво з жахом, але і з деякою пошаною говорило про Івангород. Один допитувався у другого, бо хотів довідатися щось менше страшного, але довідувався щось іще страшнішого. Кожний старався, аби відхід до фронтової формації припізниги, аби прийти аж тоді, коли Івангород вже впаде. Вояки голосилися хорими. Але це не помагало. Військового лікаря не обдуриш. Він не бачив хороби понизше 38 степенів горячки. Такий був наказ. Аби ти мав таки зараз сконати. Зрештою, що значить смерть вояка. Кінь, то инша справа. Кінь, корова, навіть вівця коштує гроші, а вояків діставала держава за дурно. Так міркувало собі вояцтво. Не признавали лікарі хорими правдивих недужих, а тим менше могли признавати ними здорових. Вправді вояки щось там між собою говорили, що жиди всі здорові і молоді сидять в запіллю як хорі, але в це не можна було вірити.
І старшинам не дуже то забагалося іти, аби на мурах Івангороду здобувати німецький залізний хрест на груди, або таки деревляний хрест на свою могилу. Вони робили представлення, що їх люди недавно вер-
- ↑ Ворога називали вояки завсіди словом „він“.
