нули з карпатських боїв, що дуже перетомлені. На це діставали відповідь, що все військо перемучене, а похідні частини припочали в запіллі і тепер в етапній смузі. На представлення старшин, що їх вояки старі, була готова відповідь, що це люди в силі віку і якраз вони найліпше видержать труди облоги, а коли старшини сказали, що вояки не обучені в веденні облоги, тоді діставали відповідь, що треба більше з частинами вправляти і не призволити, аби вони розлінивлювалися.
Міжтим прийшли до Пйотрокова ще три сотні загального ополчення. Всіх їх злучили в один похідний курінь під командою сотника Германа. Він мав давати провід в обучуванню вояків.
Герман — це була дуже гарна і симпатична людина. Він зараз таки заприязнився майже зі всіма старшинами. Лишив їм повну свободу в веденню вправ. Цілими пополуднями і вечерами пересиджував з ними по ресторанах, де весело перебували послідні хвилі. Кожний хотів ще трохи забавитися. Штурм на Івангород був за плечима, а там може чигала смерть, а може страшне каліцтво.
А вояки здебільша пересиджували без роботи і питали один одного:
— А що, як там той Іван? Мабуть твердий він. Не дурно його Іваном назвали.
Котрогось дня дістали всі чотири похідні сотні наказ, аби на другий день, о першій годині зполудня, станули на площі військових вправ. Там мав приїхати сам командант корпуса ґенерал Кевеш. Він мав переглянути сотні і вирішити, котрі з них найліпше обучені. Ті сотні мали негайно відійти на фронт. В приказі було сказано, що не буде парадного прийому, тільки сотні будуть вправляти, а ґенерал мав цьому приглядатися.
Вже о одинадцятій годині перед полуднем вилягли сотні на велике поле вправ за Пйотрковом. Три
