— Як ще не є, то певно ще буде — відповів жидок. — Пане ґенерале, може ви потребуєте вина? Я маю ренське вино, „венґжина“, маю шампанське.
— Деж ви те все перетримали? — питав Ґольдфрухт.
— В гною. Я маю всякі вина, які захочете. Сам Микола Миколаєвич у мене брав вина — говорив дальше жидок. — А може хочете водки. Вона також є у мене.
— Добрий то буде шампан з жидівського гною — сказав жаргоном Ґольдфрухт.
— Пане ґенерале! А може хочете щось іншого… теє…? Ну ви розумієте! У нас є такі гарні дівчата. Сам цімес. Тут зараз недалеко. Можу таки зараз привести. А може самі підете. Як тут стояли російські війська, то я самим ґенералам приводив — говорив жидок дальше.
Значило, що відносини наладнувалися. Життя вступало в своє звичайне русло.
— Тьфу, Іродове кодло! Юда Іскарйотський — лютився цуґсфірер Лагодяк, що стояв зараз таки близенько і чув ту інтересну розмову — на що він панів старшин намовляє. Буком гнати, аби аж дрантя летіло.
Минула ніч. Ранним ранком всі вставали, аби виступати в похід а властиво, аби відменажувати. Прийшов невиспаний чура Орищук і підсміхався під молодесеньким вусиком, що ледви засіявся під носом.
— Степане, а ти чого знов так смієшся? — спитав Борович.
— Наші пан цуґсфірер „біскуп“ — то файний пан. Вони вчера так злостилися на того жидика, що запрошував поміж дівчата, а потому перші за ним побігли. Цілу ніч там пересиділи — сказав чура.
— То і ти там був — кинувся Борович.
— Певно, що був! Або моє тіло з кавалка дерева — відповів чура і зачав чистити черевики. — Був і пан хорунжий Глявачек. Були і старшини з тамтої сотні. То тільки наші пани такі дуже побожні.
Борович зітхнув:
— Минули літа молодії…
