в першу чергу — подушки і перини. Тут збіглися сотки найбіднішого жидівського населення, що не мало з чим і за що утікати до Радомя, куди подалися були тільки самі богачі. Тут в божниці пересиділи вони увесь час від хвилини, коли російські війська опускали Пшитик, пересиділи, коли австрійська армія заняла цю місцевість, пересиділи аж до хвилини, коли Ґольдфрухт вивалив двері. Ніхто ні на секунду не виходив на двір. Все мабуть полагоджувано тутже на місці. За весь той час не отвирано ані дверей, ані жадного вікна, навіть на найменшу хвилину. А то тревало щось чотири чи пять днів. Можна собі уявити, яке повітря панувало в божниці.
Борович хотів сказати декілька слів, аби їх заспокоїти і аби вийшли на двір, бо їм ніхто нічого злого не вдіє. Але лямент жидів і жидівок, вереск жиденят змагався щораз більше. Він не міг прийти до слова.
— Коли так виглядав плач жидів на водах вавилонських то дякую слухняно — сказав Ґольдфрухт і вийшов, затикаючи собі і ніс і вуха пальцями так, як це роблять малі діти, що пускаються під воду і не вміють давати нурка.
Старшини показали знаками, що не можна замикати ні дверей ні віконниць і відійшли.
Щойно пізно вечером почали снуватися коло божниці чорні тіни. Це виходили до своїх деревляних хат жиди. Коли побачили, що всюди тихо, що їх склепів ніхто не розбивав, що вояки спокійно обступили „ґуляшканону“[1] і терпеливо чекають на харч, тоді вони почали помаленьки вилазити на світ і вертати до своїх небогатих домиків.
— Вже смеркало. До старшин підходили молоді жидики-парубки і говорили жаргоном:
— Пане ґенерале!
— Я не ґенерал і тут між нами нема жадного ґенерала — сказав Борович.
- ↑ Так називали вояки полеву кухню.
