Пшитик це була доволі сильно укріплена місцевість. Окружували її стрілецькі закопи, яких Борович не бачив ні перед тим ні потім. Всі рови, траверзи і стіни в землянках були виложені негрубими смерековими бальками. Кожна з них була однакова і рівнесенька, наче добирана. Всі були рівно поутинані. Землянки були великі, чисті. Під землею улаштовано доволі велику каплицю з образами святих і цілим урядженням. Видно було, що тут не було ніякої битви, бо все було ціле, ненарушене, гарне.
Зовсім інший вид представляло собою саме місто Пшитик. Нехлюйне, як звичайно жидівські містечка, в яких майже не було мешканців іншої народности. Тепер воно було цілком завмерло. На вулицях не було дослівно ні одної людини. Всі двері домів і до склепів були позачинювані, а у вікнах попришрубовувані грубі віконниці. Далеким відгомоном лунали кроки вояків по порожніх вулицях. В дворі, що був за містом, казали, що все населення міста утікло до Радомя.
Посеред міста розпаношилася здорова божниця. Старшини підступили до неї. Не чути було ні голосу ні жадного шелесту.
— Цікавий я, як в такім гнізді виглядає такий дім молитви — сказав четар Ґольдфрухт. Вже з назвиська можна догадатися, що Ґольдфрухт сам був жидом. Він дуже цікавився жидівськими справами. — Я кажу відважити двері.
— Якщо це не буде яким святотатством — зауважив Борович.
— Ніколи в світі — відповів Ґольдфрухт, закликав двох вояків і казав підважити двері, що лопнули за першим потисненням і старшини станули у вході до божниці.
З нутра подуло на них таким страшним сопухом, що вони мимохіть позатикали собі носи, аби не попадати на землю. Рівночасно приголомшив їх страшний вереск. Божниця була переповнена. Жиди, жидівки і жиденята сиділи просто одно одному на головах. Проміж ними валялося це, що звичайно жиди рятують
