— Забирайтеся. Тут нема що красти. Вже все покрали такі самі злодії, як ви.
Ґольдфрухт розумів всякі словянські мови. Знав добре по російськи, бо через кільканадцять літ був директором копалень нафти в Баку. Він добре зрозумів слова пароха, почувся в своїм старшинськім достоїнстві сильно обиджений, зробив великі очі і сказав по німецьки до Боровича:
— Алеж це щось нечуваного. Не можна призволити, аби так обиджувано австрійське старшинство. Його треба негайно арештувати і поставити перед воєнний суд.
— Слухай — відповів Борович. — Це може бути якась там воєнна психоза. Може йому мадярські війська, що йдуть перед нами, зробили кривду. Зрештою знаєш, що ми маємо поручення, аби зєднувати собі тутешнє населення лагідним поведенням.
Борович звернувся до пароха і лагідним голосом почав його успокоювати. Говорив, що цеж ідуть армії осередних держав, які відбудовують Польщу, що тепер не буде насильств абсолютного царського уряду, бо буде конституція. І ще богато говорив Борович в тій святій надії, що удасться йому купити хоч скляночку квасного молока.
— Не потребуємо вашої Польщі. То буде австрійська Польща. Ми австрійської ані німецької Польщі не потребуємо. Ми самі збудуємо державу. І вашої конституції не потребуємо. В Росії за одного рубля мав я таку конституцію, яка нікому навіть в Америці ані в Швайцарії не снилася. Бувайте здорові. Шкода тут стояти. Тут нема що красти, вже все викрали! — закінчив о. парох, війшов до хати, лопнув скляними дверима, що аж шибки задзвеніли. В замку обернувся два рази ключ; потім почули оба старшини, що о. парох засував засуву і приставляв до дверей якийсь тяжкий домовий предмет — мабуть скриню або куфер. У вікнах були позамикані віконниці.
Старшини стали ні в цих ні в тих. Подумали ще хвилину, але нічого не видумали і відійшли з нічим.
