А вояцтво думало, що як упаде Івангород і Варшава і ще там може щось, то тоді „москаль“ напевно скапітулює і буде просити о мир. А тоді прийде для „ляндштурми“ напевно кінець війни. В сербських горах їх не потребували, бо це було за тяжке для них. Про війну з Італією ще майже нічого не знали. Війни з Румунією ще не було. А зрештою, що тамті проти цього фронту. Цеж війна з самим „царем“. Він відпаде, то тамті нічого не значать.
Так міркувало вояцтво, їло менаж, спало, било воші і помалесеньки підтупцьовувало за Боровичем, що як гусак перед стадом гусей ішов напереді вільним кроком із здоровенною палицею в руці.
Приходилося ночувати і відпочивати по селах. Населення крайне ворожо ставилося до австрійських частин. За найбільші гроші не можна було нічого дістати. На все була одна стереотипна відповідь:
— Німа. Москалі забралі.
В якесь село перед Пшитиком прийшов півкурінь в саме полудне. До Пшитика було вже тільки кілька кільометрів, але півкурінь станув тут, аби відсапнути і відменажувати. Як звичайно. Помаленьки, аби не за скоро. По смерть не треба спішитися.
Сонце парило страшенно.
Боровичеві і Ґольдфрухтові переїлися щоденний росіл і волове мясо. Вони пішли в село пошукати за квасним молоком. Перейшли всі хати і всюди діставали відповідь:
— Німа. Москалі забралі.
— То просто комічно — говорив Ґольдфрухт. — Коли кажуть, що кури, корови, коні москалі забрали, то зрозуміле, але як молоко могли москалі забрати, коли вже майже тиждень минув, як їх тут не стало, а корови стоять на стайні. Хібаж вони по відході москалів перестали доїти корови.
Вкінці оба зважилися піти на приходство. Вступили на ґанок, де стрінув їх місцевий парох, сухирлявий брунет, літ може тридцяти. Дуже ненависним оком подивився на наших старшин і не чекаючи, що вони скажуть, закричав:
