або Ц і знову відсилали до „гурра-сотень“ або подібних установ. Там знову зїздила контрольна комісія, знову признавала їх спосібними до фронтової служби і знову пересилала до кадри. Витворився такий круговорот, якому ніхто не зумів найти ні початку ні кінця.
Але було богато і таких, що їх в кадрі також признавано спосібними до фронтової служби і з того матеріялу творено похідні сотні загального ополчення.
Якраз похідний півкурінь складався з таких перебірків. Всі вояки позапускали довгі бороди і вуси. Вони гадали, що через це будуть виглядати старше і хтось дасться обдурити або змилується над ними.
— Слухайте дядьку. А пощо ви запустили таку бороду. Може маєте сина до реклямації? — кпив собі нераз чура Степан Орищук.
Це була алюзія до того, що ще в часі мира, коли сини мали йти до бранки, батьки вже заздалегідь запускали сильний заріст. Вони хотіли перед поборовими комісіями показатися старими і тим легше звільнити синів від війська.
З такими вояками було доволі тяжко догонити фронт, що вже був переступив лінію Конська і наблизився до Пшитика і Радомя. Похід посувався дуже помалесеньки. Більше часу витрачувано на відпочинки і менажовання, а дуже маленько на марш.
Вояки міркували собі, що це цілком не було зле. Люди не мучилися. Власна армія видно не потребувала тих двох сотень загального ополчення, бо і так без їх помочи ішла вперед. Якби їх потребувала, то певно станулаби і чекала, аж наспіють „хоробрі ляндштурмісті“. А зрештою в межичасі міг упасти Івангород. А цеж булоби для них і вигідніше і безпечніше і ліпше. Півкурінь міг прийти на готове без наражування людей на небезпеку.
— Добре веде наш пан поручник — говорили одні.
— Як так буде вести дальше, то ми до кінця війни доженемо фронту — відповідали другі.
