це звірина і буде до нас стріляти. Я не хочу грати ролі тура ані лося. Хочу до смерти бути чоловіком — говорив Ґольдфрухт і розтягнувся на зеленій мураві.
Розховстані коні паслися. Дехто зі старшин почав потрохи хропіти. Зрештою в лісі було тихесенько. Тільки було чути, як дикі пчоли перелітали з квітки на квітку, як басом гудів чміль, або застрикав полевий коник. Позатим панувала тиша. Жадна звірина, жадна пташка навіть не заглянула з цікавости, хто заїхав до них у гостину.
Минула година або й більше. Бірек і Кшік не вертали. Не було чути ніякого стрілу.
— Що з ними сталося? — спитав Борович.
— Полковник не стріляє, бо хоче зловити живого тура і привести його за роги — пожартував Ґольдфрухт.
— Він не стріляє, бо боїться, аби не хибив так, як тоді з тим псом — сказав Глявачек.
— Як то співали йому наші люди. „Наш полковник був стрілець“. А то було прегарне. Звідки вони так зараз вихопили. Але слухайте. Чую якийсь далекий голос — сказав Ґольдфрухт, що відзначався просто феноменальним слухом.
— Треба відгукнутися — сказав Глявачек.
— Зачекаймо ще яку добру хвилину. Нехай трохи нагукаються. Вони збилися з дороги. Хай Бірек набереться трохи страху. Раз маємо нагоду на нім пімститися — сказав Ґольдфрухт.
Старшини наслухували. Десь дуже далеко гукав хтось без перестанку:
— Гоп, гоп — гоп, гоп!
Але вони мовчали. Не відкликувалися.
— Може то Бірек скликує до себе турів — додав веселий Ґольдфрухт.
Щойно по добрій хвилині піднявся Ґольдфрухт, приложив долоні до рота і високим тенором закликав:
— Гогоп! гогоп!
Кличі Бірека ставали щораз виразніші і блищі аж вкінці поміж деревами появилися постаті його
