Товариство посувалося вперід. Та не виходив на їх стрічу медвідь, не перескакував через полянку олень, ніде не давав суса ані лось, ані тур, ані навіть не перебігав їм дороги переполоханий заяць. Навіть по деревах не стрибали вивірки, не перекликувалися і не свистали лісові пташини. Не було чути крякання звичайної ворони, ані скреготу сороки.
В лісі було спокійно і тихесенько. Здавалося, ліс завмер або хтось його заворожив. Тільки коні талабували по болоті і форкали, та скрипів старий віз від обозу під вагою шістьох старшин, провідника і вояка-візника.
— То тільки з краю так — кричав на переді Бірек. — Там глибше в лісі буде зовсім інакше. Тут, з краю, те прокляте населення вирубало майже весь ліс і вибило і виполохало звірину. Там дальше буде аж кишіти від звірини.
— Особливо богато звіра побачимо, як пан підполковник будуть так голосно в лісі кричати — терпко зауважив Ґольдфрухт.
Бірек оглянувся і подивився на бідного Ґольдфрухта таким страшним поглядом, що цей відразу відчитав в ньому:
— Я вже давно знаю, що ти з четвертої сотні. Ви всі однакові.
Але Бірек занімів і через довгий час не обзивався.
Товариство входило дальше в глибину пустара. Ріжні лісові мухи почали хмарами обсідати коней, а ті з цілої сили вимахували хвостами, били ногами об землю, скакали, фиркали. Вкінці коні вже й перетомилися. Треба було припочати. Їздці позлазили з коней, а прочі з воза.
— Ми з Кшіком підемо в глиб ліса, а ви решта лишитеся тут — сказав Бірек і оба відійшли.
— Вони пішли просто на північ, а ми ходім на схід — сказав котрийсь старшина.
— Хорони нас Господи. Бірек певно змилить дорогу. Він ще мігби натрафити на нас. Подумає, що
