лим відхилом до заходу. Біля нього їхав на коні Бірек, проклинаючи провідника. Проклинав Білу Вежу, проклинав весь світ і кричав до Боровича:
— Ти нічого не умієш! Дай карту і бусолю Кшікові, він нас добре поведе. Ти на тім не визнаєшся. Ми повинні іти в противну сторону.
Але амбіція не позволила Боровичеві складати свою задачу. Він сказав:
— Карта і бусоля моя приватна власність. Я іду так як виджу, що воно добре. А коли пан підполковник думають, що треба піти в противну сторону, то прошу з Кшіком туди піти. Я піду своєю дорогою і буду на час при сотні.
Бірек змовк.
Борович ішов твердо вибраною дорогою; просто як йому наказувала бусоля. Через болота, корчі. Довгенько прийшлося йти. Нераз прийшлося випити гірке слово від Бірека. Вже зачинало вечоріти, як дерева стали проріджуватися і вкінці всі станули на краю пустара.
Нараз підполковник Бірек пильно подивився на недалекий корчик, що ріс на самому краю ліса, підїхав до воза, взяв кріса, змірив під корч і стрілив.
— Кудкудак — кудкудак — закричало щось. З корча вирвалася звичайнісінька, домова жовта курка. Вона розпустила крила і мерщій утікала до недалекої гущавини. Підполковник зарепетував кріса і стрілив за куркою раз і другий. А перестрашена курка, немов у відповідь йому викликувала в гущавині:
— Ко-кок, ко-кок.
Розлютився підполковник, кинув на віз кріса і разом з Кшіком почвалали до села, що вже почало тонути в вечірнім сумерку.
Вояк-візник зліз з воза, поліз під корч, зпід якого вибігла була курка і по хвилині витягнув зпід нього чотири курячих яєць.
— То як утікачі йшли через ліс, котрийсь мусів згубити курку і вона тут загніздилася — вияснював
