— Ах, батеньку, та цеж він на війну пішов. А я його прощала і навіть мені не здавалося, що це вже війна. Колиб я була собі нагадала, я його не так попрощалаб. Таж я навіть не заплакала за ним. Падоньку мій нещасливий. Що я тепер бідна сирітка з тим дробом буду робити.
Сумувала за ґаздою рідна стріха, сумувала в ній кожна стебелинка.
Та це не помагало. Вже ніщо не могло їх відплакати, ані відмолити.
Вони гуртом ішли до міста. Кожний з малим, деревляним, військовим куферочком в мозолистих, запрацьованих руках. Кожний поважний. Мало хто говорив.
Тільки Стратійчук, що був „фрайтром за штандової“ служби,[1] не переставав говорити. Що йому за біда. Йому вже минуло сорок років, а ще був парубком. Не лишив ні жінки ні дитини. Не було про що роздумувати, не було за чим банувати.
— Написав лист до своїх коханих народів. І до нас, хлопів, написав. Таки по нашому. То він тепер нас не цурається. Ми тепер для нього коханий нарід, а перше то він нас не знав. Я як тепер Москаль натис, то…
— Слухай, не говори такого. Ще хто почує, дасть знати і буде біда — втихомирював Стратійчука його сусід.
— Чей між нами нема шпіцлів. А врешті тепер війна і тепер наше вояцьке право. От так люди будуть гинути ні за цапову душу. Ще колиб молодий був, то не булоб дива, а то такий старий і ще захотілося йому воювати.
— Ти нарікаєш, а видиш, богато молодих з власної охоти зголошується до війська — докинув хтось з гурту.
- ↑ „Старшим стрільцем в активній службі“. Автор свідомо вживає австрійські назви підстаршинських і старшинських військових степенів, бо вони так вживалися і через те краще відповідають духові часу
