— Молоде — дурне. Піп на казані сказав, пани в газетах написали, тай молоде послухало. Зачекайте місяць-два, а побачите, як їм те зголошення буде боком лізти — закінчив Стратійчук і таки в ходу почав крутити папіроску.
— То війна малаби аж два місяці тревати — сказав хтось. — Щож там мої будуть робити. Хто їм пристарається на зиму…
Як тільки пішли перші чутки про те, що буде війна, вислав Степан Борович свою молоду жінку з дитиною зі Львова до родини. Він лишився сам і чекав, що буде дальше. Ходив до свого бюра і удавав, що-спокійний, хоч нерви таки на добре розігралися.
Столиця краю нічим не ріжнилася від села. І тут старі політики не вірили у війну. Вони говорили:
— Доки цісар панує, війни не буде. Зрештою Анґлія не допустить до проливу крови. Сам сер Роберт Ґрей вже інтервеніює. Йому удасться стримати війну. Це дуже мудра голова. Зрештою, хто схоче з нами зачинати. Ми і Німеччина — це найбільша мілітарна сила світа. До тижня будуть Німці в Парижі. А Росія? Там зараз вибухнулаб революція. Зрештою за нами ще Італія й Румунія. Анґлія залишиласяб невтральною. Остаточно вона тримає з нами. Те все знають і Франція і Росія і вони будуть боятися виповідати нам війну через якусь там Сербію.
Не вірили політики і як звичайно зле комбінували та висилали свої родини на літо в гори або й самі виїздили.
А війна прийшла і не слухала ні простих сільських ні великих мійських політиків.
Зароїлися вулиці столиці. Якби хто костуром розпорпав велике муравлисько. Якось швидше і густіше їздили самоходи і вози. Здавалося, що їх якось нараз більше стало. Швидше ішли куховарки на торговицю закуповувати харчі. Швидше бігли до своїх бюр і канцелярій урядники, що не виїхали на село. Здавалося,
