моїм маленьким синком і родичами на північнім двірці. Тож то буде радости, буде. Старенькі в кожнім листі пишуть до мене, що бояться, що мене більше не побачуть. А пишуть майже що днини. Маю от такі гори листів — сказав і показав рукою.
— Знаєш, Ґольдфрухт, як я буду їхати перший раз на відпустку, то нічого не напишу до дому, ані їм не зателєґрафую. Противно, от я поїду вже на другий місяць, а родині написав і родичів приготовив, що буду у них щойно через два місяці. Уяви собі, які тортури переносять ті нещасні члени родини, які знають, що маєш приїхати позавтра. Кілько здоровля коштує їх те поденервовання останньої хвилини. Колиж вони гадають, що я приїду за два місяці, то до цього часу ще дуже далеко і моя рідня не потребує переходити тих мук останнього вичікування. Приїду несподівано до Львова і тоді пішлю свого Орищука наперед, аби заповів, що я вже у Львові, цілий, здоровий і тоді заощаджу своїй родині того поденервовання, яке їх просто убиває. Зрештою на фронті ріжно може статися. Я зателєґрафую, що нині виїзджаю і що позавтра буду дома, а тут нараз по наданню телєґрами стається якесь нещастя (про смерть на позиції не любили говорити, аби її не „викликувати“) і замість мене приїде на двірець мій чура зі сумним звітом про це, що сталося. Уяви собі те страшне розчаровання, ту страшну розпуку — говорив Борович.
— Пане поручнику — відповів Ґольдфрухт. — Ви так робите, бо мабуть не знаєте добре людської душі. Якби я таке зробив, як ви кажете і приїхав несподівано, тоді вся рідня взялаб мені це за зле. Вони напевно сказалиб мені: То ти приїхав і навіть нічого нам наперед не написав, аби ми вже наперед могли натішитися твоїм майбутнім приїздом, аби ми тебе нетерпляче вичікували… Ви говорите про мальтретовання поденервуванням. Таж для них це власне найбільша насолода, що мають змогу себе тим вичікуванням мучити. Це щось такого, як коли хтось грає в рулєтку і вичікує виграної або й програної. Він не находить повної насолоди в виграній, а тим менше в програній,
