але в тім напруженні нервів, коли вичікує, чи кулька впаде на його ставку, чи ні. І я мавби своїм найблищим відмовити цеї насолоди, якою вони жиють, на яку вони чекають. Правда, що може трапитися нещастя. Але мій Боже; чоловік іде вулицею, несподівано паде цегла і його убиває. Чи тому ніхто не повинен ніколи виходити з хати? Припадок може зайти всюди. Зрештою якось у нас ще не було нещасливих випадків і дасть Бог, що і я і ви, пане поручнику, доїдемо щасливо до своїх найдорощих. А вкінці, куди дійшлаби людськість, якби вона приноровлювала своє життя виключно до майбутніх нещасливих випадків.
— Я зовсім не думав тобі крякати як крук — відповів Борович. — Я тільки сказав, що я зроблю. А тобі бажаю, аби ти здорово доїхав до хати, здоровими застав жінку, дитинку і всю родину. Ну — і хоч всі тебе дуже любимо і шануємо, але таки по щирости бажаємо тобі всі, аби ти до нас більше не вертав, але постарався залишитися десь там у запіллю. Це краще.
Борович налляв в полеві пугарчики руму. Старшини цокнулися, випили на здоровля і закушували зимними консервами і комісьним хлібом, випеченим до половини з бараболею.
— А ми що, пси? — сказав Орищук. — Таж ми хочемо з нашим камратом Зіденштулем також розпрощатися.
Він витягнув зі свого барлога полеву фляшку, відіткав її, ликнув добре, після припису скривився і подав Зіденштулеві.
— За здоровля — сказав він.
— Дякувать! За наше і за ваше — відповів Зіденштуль, ликнув і віддав фляшку Орищукові.
— А наші вуйко що, від мачухи — сказав Орищук і передав рум Стонавському.
— Слухай, Зіденштуль, що ти там в своїх наплечниках тільки богато маєш? — спитав Орищук.
— А щож маю. Повно ріжуих відломків від ґранатів, запальники від ґранатів і шрапнелів, гільзи від артилєрійських набоїв і хто зна що ще — відповів Зіденштуль.
