— Пощо вам того всього? — питав дальше Орищук.
— Абож то моє! То пан четар збирає і збирає. Ще від Опочного, як йшли походом аж по самі Барановичі, він все збирав такі кавалки і пхав мені. При кінці наплечник важив вже більше як пів кірця конюшини. Бігме, як прийшлося йти, то мені аж очі на верх вилазили. Я нераз казав: „Пане четарю, та пощо вам цього“. А він: „На памятку“ — жалувався Зіденштуль.
Орищук встав, попробував, чи наплечники тяжкі і сказав:
— Фест! А я бувши на вашому місці, то що вечера викидавби те, що він за день призбирає.
— Так не можна. Він що вечера переглядає ті свої памятки. А добре памятає кожний кавалочок. Не дурно жид. Має страшну память. Я раз викинув кілька відломків, то він десь аж за тиждень пізнав — жалувався дальше Зіденштуль.
— Слухайте! Я того ніколи не носивби на своїх плечах. То не добре. Залізо тягне друге залізо до себе. Пощо вам нещастя? — говорив „вуйко“ Стонавський.
Хтось застукав до дверей і до землянки увійшли три вояки сусідного мадярського полку. Один мав зі собою скрипку, другий цимбали, а третій решітку. Вони постійно ходили вечерами по закопах, головно по старшинських землянках, грали і заробляли трохи гроша.
— От такого прощання ще ніхто не мав, як їхав на відпустку. Навіть з музикою. Заграйте нам румунську дойну — сміявся Ґольдфрухт.
Вдарили музиканти по струнах і по решітці, заплакала скрипка і по малій землянці понеслася сумовита румунська музика: Всі поспускали голови вниз і слухали.
— Досить нам смутку — сказав Дон. — Грайте чардаша.
І понеслася в маленькій землянці весела, легка, підскочна арія мадярського народнього танцю. Стар-
