Сторінка:Шіллєр. Порука. 1921.pdf/5

За дармо, бо повінь ся все змогав,
Все гірше змогаються води,
Година з годинов уходить:
Тут годі чекати, і як стояв,
Так скочив на дунай і далі в плав.
Добувши остатної сили,
Аж Богу ся жалко зробило.

Преплив він щасливо зрадливий погій.
І дякує милому Богу,
І далі чим борше в дорогу:
Аж тутки з під ліса опришків рій,
Застали дорогу: „Куда йдеш, стій!"
І звили йому вже над главов
Важкою залізнов булавов.

„Що хочете, вражий, злодійський улук?
Нічо як життя я лиш маю.
А то я цареві ховаю!“
І вирвав одному булаву з рук:
„Для мойого друга невинних мук!“
Як свисне, три збуї упали,
А другі у розтіч втікали.

Тут сонце впікає, як острий лук,
Як літом звичайно ся діє:
Він бідний від спеки аж мліє:
„Ох Боже, ти спас мя з злодійських рук,
Не дав мні тонути в дунайський гук. —
Як осьде мня сила покине,
То любий товариш загине.“

Аж глянь! на право широкий мур,
А в мурі щось, чути, шепоче:
Вандрівник звертає там очи,
А далі зі скелі гей срібний шнур,
Збігаються нори в студений чур:
Він радісний зараз напився,
Та ноги кріваві обмив си.

Вже сонце небавом кінчає путь.
У синє, глибоке море
Дрімаючи тоне поволи,
Аж тутки два люде гостинцем йдуть: