те, що народжується в гуркоті, в зміні, в катастрофі. Справжній художник у цім звиклім вирі, в запаморочнім вихорі життя, своїм художнім оком, своїм слідом, своїм „нутром“ схоплює те, мимо чого ми байдуже проходимо. Із дрібниць, із малого, він синтетично створює велике, він збільшує предмети і ідеї в своєму художньому лексиконі, проходячи мимо знаного, „пізнаного“ (А. Воронський, „Искусство и Жизнь“).
Як-би не ставитися до инших поглядів Воронського, але з цим його трактуванням плеханівської формули треба погодитися. Художник пізнає життя в його основному, найхарактернішому, і ідеї цього життя втілює у свій твір. Це не тільки так є, а так і повинно бути. Ми, до речи, тут не вбачаємо ніяких розходжень між Воронським та Бухаріном і навіть між Луначарським. Бухарінська „систематизація почуттів“ і „концентрація життя“ Луначарського — це не є принципи, що перечать поглядам Воронського на те, що таке є мистецтво. Адже й Воронський мислить собі „пізнання життя“ в формі „почуттьового споглядання“ його. Точнісінько так казав і Плеханов. А що таке створення художнього твору в наслідок „почуттьового споглядання“, як не Бухарінова „систематизація почуттів в образах“? Сам Бухарін ніколи не говорив, що він тут поправляє Плеханова. Тимчасом відомий український письменник Хвильовий, оце останніми часами змагаючись
