на полі мистецької критики, чомусь рішив посварити Бухаріна з Плехановим. Полемізуючи з Пилипенком і правдиво відкидаючи Пилипенкову туманну формулу: „пізнавати, щоб будувати“, Хвильовий в запалі боротьби вигукує: „Ніяких додатків до Плеханова. Навіть т. Бухарін, — каже Хвильовий, — який, подавши своє, порівнюючи вдале визначення мистецтва, раптом згоджується з визначенням Л. Толстого, — навіть його ми ставимо під знак запитання“
Справа в тім, що т. Бухарін, говорячи за соціяльну функцію мистецтва в своїй „Теории исторического материализма“, дає таке формулювання: „Громадська людина не тільки мислить, але й почуває, страждає, дістає насолоду, бажає, радіє, горює, впадає в розпач і т. д.; її почуття можуть бути безмежно складні, тонкі, її душевні переживання можуть бути настроєні то на один, то на другий камертон. Мистецтво саме систематизує ці почуття, виявляючи їх в художніх образах, або словом, або звуком, або рухами (наприклад, танок), або иншими якими засобами (наприклад, в архітектурі)“. Можна те саме сказати трохи инакше, а саме можна ска- зати, що мистецтво є засіб „узагальнення“ почуття, або, як цілком правильно висловився Л. Толстой („Что такое искусство“), - „засіб емоціонального зараження“ (Бухарін, „Теория исторического материализма"). Мені здається, що Плеханов не тільки не виключав такого чинника, як „почуття“, а само со-
