Його він величає „поважним українським діячем“, „ерудитом“, і не згоджуючись так само з ним, він з ним, полемізує спокійно, як свій зі своїм, як аристократ з аристократом.
Це не випадково, це знаменно, дуже знаменно.
Як ми вже казали На початку нашої статті, Хвильовий не вірить, що хто небудь відважиться його “осадити“. Цю думку він повторює кілька разів у своїх статтях. В останній своїй статті Хвильовий пробує навіть „напужать“ всіх малих сих, радячи їм перед тим, як виступити на дискусійний герць з ним, повчитися як слід.
„Раніш, ніж відповідати нам, хай вони трохи ознайомляться як з українським, так і з світовим культурним надбанням: єсть дуже багато гарних авторів. Коли треба буде справку — то можемо дати“.
Хвильовий передбачає, як погано можуть вразити ці слова, і він додає: „Але, чи значить це, що ми дійсно зариваємось? Що страждаємо на манію величія? — Боже упаси, всі ми вважаємо себе за середніх осіб. Але, що-ж поробиш, коли нам приходиться стикатися з такою азіятчиною“. Отже, навколо тільки азіятчина, і через те Хвильовий певний, що ніхто його не „осадить“, через те він і, зарозуміло, попереджає: „не суньтеся відповідати мені, не доросли ще, повчіться, а коли не знаєте, за які книжки взятися, то я можу вам дати справку„.
