ситуації на Україні. Він приходить на підставі загального огляду цієї ситуації до цілком приємних для себе висновків. Особливо його радують неокласики. Ленін учив нас уважно прислухатися до розумних класових ворогів. Отже, послухаємо, що саме каже Донцов з приводу неокласиків, конкретно називаючи імена Зерова, Филиповича й Рильського. У статті під назвою „Українсько-совітські псевдоморфози“ Донцов, цитуючи нашу радянську критику, констатує занепад революційної лірики. Але-ж ліричну поезію, очевидно, за інерцією, каже Донцов, пишуть ще, і ту групу поетів, що пишуть лірику на ревоційні мотиви, Донцов величає „бляшаними революціонерами“, що за всяку ціну тримаються злинялого червоного прапора, вмовляючи себе й инших, що колір його є червоний“. Инакше Донцов розцінює неокласиків. Це, — каже він, — „друга течія серед активного українства, яка своїм способом прагне виплутатися з суперечностей чужого йому укладу. Люди сеї групи почувають себе окремою одиницею, що не зрослася з гуртом. Коли там-ті (це про „бляшаних революціонерів“ — С.Ш.), насилуючи свою душу для догоди моди, видають дуже часто безвірні „агітки“, другі мають відвагу одверто зірвати з „шабльоном“, як Зеров, Филипович і Рильський, т. зв. неокласики… Коли перші надробляють патетичною міною внутрішню порожність, — другі свідомо вирікаються всякого патоса. Се епікурейці,
