що завчасу серед комуністичної зими мріють про „пишне творче літо“ реставрації. Віддаючи данину часу, вони ще слівають хвалу „кипучим мілійонам“, „які йдуть щоб світ востаннє розколоть на так ні, на біле і червоне“ (М. Рильський — „Крізь бурю й сніг“), але волють, щоб боротьба між так ні, нарешті, вже скінчилася, щоб можна було спочити або на однім, або на другім. Вони не довіряють, пристрасті, — стільки вона накоїла лиха, — а коли й не змикають очей на принаду гріха, то не такого, що хоче стати новою мораллю: вони приймають закон, бо чим міцніший він, тим солодший гріх — для епікурейця, що прагне не розбивання скрижалей, лиш особистої насолоди“. І т. д., і т. д.
Нам здається, що Донцов дав, хоч трохи гіперболічну, але проте, влучну характеристику українських, „попутників“. Він нічого не сказав за Терещенка, Ярошенка, бо їх разом з Хвильовим і Сосюрою, очевидно, відносить до бляшаних революціонерів, але в Зерові, Филиповичеві, Рильському він упізнав тих, що під лозунгами „Европи“ й „класичних вартостів“ прагнуть виплутатись з „чужого їм укладу“, прагнуть до мистецької “реставрації“. Реставрація т. Хвильового, а не ренесанс. І чи не веде об'єктивно, незалежно від бажання, „Европа“ Хвильового, реалізація якої мислиться в некритичній спілці з Зеровим, до мистецької реставрації?
Звісно, до цього справа не дійде. Бо не посту-
