лати Хвильового будуть нам дороговказом, за яким прямуватимуть робітничо-селянські мистецькі кадри. Ми вважаємо, що українське революційне мистецтво не піде за „попутниками“, а швидше „попутники“ все більше наближатимуться до революції, і під цим поглядом ми не дивимося на неокласиків, як на безнадійних, і не вважаємо, що з ними не треба співробітничати. Але одна справа співробітничати, а друга — висунути їх, як авангардну силу майбутнього ренесансу. Цим некритичним відношенням до попутників зміцнюють їх на своїх позиціях і загальмовують процес „лівіння“ серед попутників. Не можна уявити собі більшої громадської шкоди, ніж ту, що її завдає Хвильовий тим, що неокласиків-індивідуалістів, що ще до сьогоднішнього дня страждають на масо-побоювання, він возвеличив, як передову силу, а всіх тих, що орієнтуються на пролетаріят, нарешті на партію, він обзиває „масовиками“ в лапках, „халтурниками“.
За Хвильовим так і виходить: доки Загул не став „масовиком“, тоб-то офіційно не зрекламував себе членом ревліторганізації, а тим самим активним прихильником усього нашого теперішнього укладу, доки він був поруч з неокласиками, він був талановитим поетом; досить йому було перейти цю межу, він став, „халтурником“. Це найшкідливіша теорія, яка на руку всім назадницьким силам України. Ми ніколи не захоплювались „Плугом“ і „Гартом“, ми зокрема
