і їх не вважали за суто-пролетарські організації, але отаке протиставлення цим організаціям неокласиків — і вульгарне, і шкідливе.
Нам здається, що читачеві тепер ясно, що своїм розподілом сил української інтелігенції, згідно їхньою суспільною вартістю, Хвильовий попав пальцем у небо. Він забув про незаможницько-батрацьке село, що постачає свою інтелігенцію, що не тільки само урбанізується в кращому розумінні цього слова через духовні звязки з пролетарським містом, але й допомагає ще урбанізувати село, — він змішав карти, і дав перевагу тим, що сьогодні ще пройняті індивідуалізмом, перед тим, що назавжди одкинули його й злились у своїй творчій роботі з найпоступовішим колективом нашої держави. Але-ж Хвильовий має ще одну зброю проти справді поступових культурних сил — це „формальну культуру“ неокласиків. Хвильовий каже: що мені, що вони — „масовики“, а культура де-ж, „просвещенность“? — У “неокласиків“. Нам здається, що т. Дорошкевич в останній своїй статті (в „Житті й Революції“, № 11) ближчий у цій справі до революційної правди, ніж Хвильовий. Припустимо, що Зеров, Филипович культурніші, ніж київські плужани й гартованці (Качура, Фальківський, Лісовий). Але чи припустимо на цій підставі робити вибір?
Тов. Хвильовий відповідає Дорошкевичу: „а нам яке діло, мусять бути культурні, инакше не буде Ев-
