об'єкт комуністів, відповідальних радянських робітників, і тільки поодинокі — рядових пролетарів. Ми ще раз підкреслюємо, що й міщанство можна висвітлювати так, щоб цілком виправдати себе, як пролетарського письменника. Тим більше ми не припускаємо зневажливого ставлення до селянської тематики.
Але чи припустимо, щоб і досі ще робітництво з усіма тими велетенськими процесами, які відбуваються в ньому, так мало відбивалось в українській літературі? Всі ми хочемо, щоб український пролетаріят був активним учасником українського культурного процесу. Але-ж пролетаріят хоче мати свого письменника. Не можна-ж вічно писати про громадську війну, вважаючи це за найкращий доказ революційности. Революційність в тім, щоб не тупцювати на одному місці, а щоб бути в щільному звязку з своєю класою та допомагати їй виконувати свої завдання. Коли вже фігурує де-не-де робітник у літературі, то в ролі „героя“, відповідального керівника, а коли, в кращому разі, показують робітничий колектив, то неодмінно в плані політичної чи господарчої роботи. Коли малюють непмана, то не шкодують фарб, щоб як-найяскравіше подати його побут, коли ж беруться до робітників, то вони дуже рідко, а то й ніколи не виступають, як живі індивиди з своїм побутом, особистим життям інтересами. Взагалі-ж робітничий побут у127
