люють мистецтво. А Чужак бере мистецтво, як вихідний пункт, як річ an und für sich, бо над самим мистецтвом незалежно ні від чого він вважає за можливе проробляти різні маніпуляції, згідно з тою чи тою, скажемо, політичною директивою. Це не науковий підход до самого мистецтва, як до певної галузи людської творчости, це й не марксівське розуміння взаємин мистецтва з життям. Бухарін і Луначарський, хоч кожен із них розвиває й поширює трактування Плеханова, надаючи йому властивих варіянтів, в основному не суперечать формулі Плеханова: „мистецтво є пізнання життя“, що в своїй конкретній формі ототожнюється з тим, що „мистецтво є відтворення життя“.
Визначаючи природу мистецтва на підставі його взаємин з життям, ми-б не договорили, коли-б не сказали, що, не зважаючи на те, що мистецтво є вияв людської естетичної вдачі, соціяльна функція мистецтва, проте, в різні історичні періоди різна, різна серед різних клас. Ми вже зизначили на початку своєї статті, що вже серед дикунів мистецтво відограє певну ролю. Будучи виявом так само „естетичного нахилу“ дикунів, мистецтво все-таки виникло, як засіб боротьби за існування. Татуювання й танок були серед дикунів, наприклад, засобом подобатися жінкам, і були, таким чином, фактором розмноження роду. В. Фріче в своїх „Очерках по искусству“ дає аналізу походження поезії. Поезія, за Фріче, виникла з робочої пісні.
