Ми розуміємо, чому Богданову треба було заперечити отакий процес відділення. Він сам це пояснює в згаданій брошурі. Мотив той, щоб сучасне пролетарське мистецтво наслідувало мистецькі форми тільки ранньої буржуазної епохи, тоб-то класиків, а не пізнішої, коли запанували символісти, футуристи то-що. Можна, звісно, погодитись з такою практичною порадою молодому сучасному письменству, але цей практичний мотив не виправдує неправильної аналізи певного процесу в мистецтві.
Якщо Богданов вважає, що форма і зміст завжди невіддільні, то Луначарський дотримується того погляду, що незалежно ні від чого зміст і форма можуть в будь-які часи бути відділені.
Луначарський, очевидно не згоджується з визначенням Плеханова, за яким, „взагалі (тоб-то переважно, С. Щ.) форма тісно звязана з мистецтвом“. Луначарський, виходячи із своєї теорії існування формального мистецтва за всіх часів (з тою тільки різницею, що за певних періодів це формальне мистецтво, ставши переважним, починає відогравати виключно реакційну ролю), приходить до того висновку, що незалежно від епохи у кожного даного автора можливий конфлікт між змістом і формою. На прикладі Достоєвського, якого Луначарський розбирає в своїй статті „Достоевский, как художник и мыслитель“ („Литературные силуэты“), він доводить, що ніякої досконалости форми в творах
