Достоєвського немає, тимчасом недосконалість форми його компенсується, за Луначарським, „титанічністю, художністю змісту“. Я гадаю, що у Достоєвського як-раз форма відповідає змістові. Хоч-би який багатий художньо і був зміст, але він ще позначається неміччю ідеї, бо творчість Достоєвського — це відбиток трагедії розкладу феодального ладу. Отже, ідейна безсилість, яка, не зважаючи на багатий зміст, є характерною рисою творчости Достоєвського, позначилася на формі, яку той-же Луначарський окреслює формулою „сила виразу“. Що-ж до теорії Луначарського що-до існування формального мистецтва, як властивого всім часам, з тим зауваженням, що за одних обставин воно більше зростає, а за инших менше, — то з самого трактування Луначарського виходить, що формальне, так би мовити, беззмістовне мистецтво не є по суті мистецтво. Сам Луначарський визначає формальне мистецтво словом „любование“, а ще яскравіше характеризує його тою аналогією, що він проводить між формальною роботою и „кляксою“ на аркуші паперу, яка після того, як скласти вдвоє аркуш і стиснути, дасть пляму у вигляді певного орнаменту, що може викликати певне „любование“. Отже таке мистецтво — це ремісниче копіювання, таке мистецтво не є мистецтво. Але й таке мистецтво не може бути розповсюдженим явищем в буржуазному суспільстві, коли воно переживає період свого роз-
