стає гірше, але на 43 стор. її ми вже довідуємося з уст т. Якубського, що все лихо формальної методи в її, крайнощах“. Тут т. Якубський знаходить і виправдання для цих крайнощів, бо це, мовляв, „зрозуміла реакція на довгі часи панування квазіідейної літератури“. Тов. Якубський для зручности тільки радить уникати назви „формальна метода“ і разом з Ейхенбавмом погоджується на зміну назви „формальна метода“ на „морфологічна метода“.
Та ні, т. Якубський не чистий формаліст. Він визнає соціологічну методу, як підвалину для аналізи й форми, але-ж чи свідомо, чи несвідомо тов. Якубський тут скотився до поглядів Арватова, який є прихильником так званої „формально-соціологічної методи“. Це ніби синтеза марксизму з формалізмом, а в дійсності дизгармонія між цими двома системами. Бо за цією методою, формальні прийоми досліджується самостійно (так це робить і т. Якубський), а не в безпосередньому звязку зі змістом. Формальна метода не може стояти поруч з соціологічною, а може тільки розглядатися, як „часткова“, „чорнова“ технічна праця, підпорядкована соціологічній методі, що першою своєю функцією визначає відповідність форми змістові.
Коли т. Якубський, людина, що, очевидно, сумлінно працює над марксизмом, міг дійти до нечітких і неправильних висновків що-до взаємин між формальною та соціологічною методою, що-ж дивного,
