що М. Могилянський, який усі свої міркування чомусь любить спирати на явно перекручений марксизм, і не критично повторює формаліста Жирмунського, і, розбавивши їх тільки марксистською фразеологією, вигукує: „Синтетичне соціологічне завдання може бути розвязане лише на ґрунті розвязаного аналітичного „формального“ завдання („Життя й Революція“, кн. 4). Характерно, що цей „марксист“ Могилянський з такою ж легкістю посилається на Жирмунського, як на Маркса, на Маркса, як на Чужака. М. Могилянський думає, що тільки він, а не справжні марксисти, розуміє, що „історик літератури мусить звернути свою увагу на об'єкт досліду з погляду його специфічности — на стиль, на форму художніх творів, мимо яких байдуже проходять і історик культури, і історик громадської думки“. Кожний марксист прекрасно розуміє, що мистецтво досліджувати треба з усіма його специфічними особливостями. Але чи історія літератури, як це каже Могилянський, — „єсть історія художніх стилів і жанрів“? Хіба можна досліджувати художні стилі незалежно від змісту, ідей, понять то-що? Чи так говорить Плеханов, на якого так само Могилянський иноді посилається? Аджеж Плеханов говорить протилежне. А саме: „Кожна дана „ідеологія“, — каже Плеханов, — отже, і мистецтво, і красне письменство виявляє собою прагнення і настрої даного суспільства, або,
