коли ми маємо справу з суспільством, поділеним на класи — даної суспільної класи“. І далі Плеханов каже: „Літературний критик, що бореться за оцінку даного художнього твору, повинен насамперед з'ясувати собі, яка саме сторона громадської або класової свідомости відбивається в цьому творі“. Звісно, не треба бути надто глибоким аналітиком, щоб зрозуміти, що марксизм Могилянський штучно припасував до формалізму, апологетом якого він є. Не дурно Могилянський не знайшов на Україні кращої праці, ніж, прикриваючись марксизмом, обороняти таку консервативну школу в письменстві, як українську неокласику.
А що-до формальних прийомів, або специфічних особливостів мистецтва, що патент на них взяли собі формалісти, а з ними й наш Могилянський, то ми знов підкреслюємо, що марксисти за них не забувають. За приклад цього може бути й позиція т. Бухаріна. Відповідаючи формалістам, Бухарін погоджується з тим, що в кожній нації треба виділити специфічне — властиве цій нації, і це властиве розглядати. Бухарін навіть зазначає, що для марксизму в цьому нічого нового немає. З цього погляду він і визнає за можливе виділити „ряд явищ“, властивих літературі, щоб ці явища дослідити. Але тов. Бухарін рішуче протестує проти того тверждення формалістів, „що не можна вийти за межі даного специфічного ряду, щоб його пояснити“. Тов. Бухарін
