тецького життя. Ми не можемо звузити рямки рядянської літератури до одної якоїсь організації. Потрібне широке досвідне поле. Нам потрібна могутня література й кількістю, і якістю. У попутників теж треба вчитися. Певна частина попутників краще користується з старих здобутків української літератури, отже вона звязує сучасну літературу з минулою літературою, а це в певних формах і межах має не аби яке значення для нас. Усе це каже за те, що, не зважаючи на недавній агресивний наступ правого літературного фронту, ми не повинні збочити з тої лінії, яку давно накреслила партія що-до попутників.
Партія проти гегемонії одної організації, хоч вона, звісно, за те, щоб особливо сприяти й допомагати розвиткові пролетарської літератури, або навіть заробити її гегемонію. Партія насамперед виходить з погляду взаємин пролетаріяту й селянства. Ось що каже резолюція ЦК ВКП в справі художньої літератури: „Було-б цілком хибно не зважати на основний факт нашого громадського життя, а саме на той факт, що робітнича класса здобула владу, що в нашій країні є пролетарська диктатура. Коли перед захопленням влади пролетарська партія розпалювала класову боротьбу й вела до того, щоб висадити в повітря ціле суспільство, то підчас пролетарської диктатури перед пролетарською партією повстає питання, як жити мирно з селянством і поволі переробити його, питання про те, як дозволити певне
