ний, що підкреслює силу, підбій, розріст, рух і абстрактне“. І уявіть, якимсь досить шахрайським способом видатніші представники західно-европейської думки й літератури стають у Донцова грізним суддею Сходу й підпорою його назадницької ідеології. Шекспір, Гете, Байрон, Шілер, — усіх їх закликає собі на допомогу Донцов, проти сучасного Сходу, дарма, що Радянський Схід має далеко більше спільного з великими творцями, що були виразниками великих поступових ідей, до певної міри вселюдських ідеалів, ніж теперішній буржуазний Захід, що деградує, консервуючи сучасне, та що боїться завтрашнього дня.
Ми-б не посилалися тут саме на фашиста Донцова, коли-б його думки не були крайній вияв тих різних настроїв поодиноких осіб, що й у нас на Україні так чи так протиставляють „некультурному“ Заходові. Вороги пролетарської революції, засліплені в своїй обивательській короткозорості, не в силі розібратися в історичній правді, і через те вони так брехливо перекручують справжнє значення великих творців часів буржуазної революції.
Безперечний знавець німецької літератури Франц Мерінг каже, що німецька класична література „була не що инше, як початок боротьби німецької буржуазії за емансипацію“.
Той період, коли, скажімо, німецька література підноситься до рівня світової літератури, припадає
