епохи з силою великого генія міг змалювати людську душу з її внутрішніми пристрастями, зле й добре в людській душі, і цим він створив такі типи людей, що не тільки пережили його добу, але й живуть до наших днів і будуть ще довго жити.
Шекспір був великий знавець людської душі, але він був у той же час політичним письменником. Не треба-ж забувати, що трагедія Шекспіра „Юлій Цезар“ є великий присуд монархізмові, абсолютизмові тощо. Не важно, які класові міркування були в Шекспіра, але Брут і Касій, два революціонери, яких малює так барвисто Шекспір, ближчі до нас, ніж до когось иншого. Взагалі треба нічогісінько не розуміти в історії Заходу, щоб пояснювати появу на арену наприкінці XVIII й на початку XIX століття цілої плеяди великих, справді геніяльних письменників з погляду якихсь незалежних від економіки духовних, а може й суто-расових рис, а не в звязку з історичною ролею буржуазії, насамперед, в економічному житті Заходу.
На ділі-ж справа стоїть инакше: в Росії не було такої могутньої буржуазії, не було такого руху цієї класи, і саме тим пояснюється, що найбільше письменників виходило з лав „різночинної“ дворянської інтелігенції. Це позначилося й на характері російської літератури, хоч не можна ніяк заперечити, що протестанські змагання зубожілої дворянської інтелігенції, скеровані проти торговельного капіталу, не
