боротьби з вульгаризацією, що з незвичайною підозріливістю ставилася до кожного, хто тільки не в її лавах, ми мали право сподіватися від першого-ж видання їх творів зразків теоретичної грамотности. Та діставши першу книжку „Вапліте“, нічого правду ховати, невільно розчаровуєшся. На підставі цієї книжки ніхто не скаже, що від імени „Вапліте“ можна було громити кожного зустрічного, обвинувачуючи його в найгірших гріхах аж до звичайної неписьменности, в той-же час підходячи до себе з найменшим критицизмом. Бо-ж у перших двох статтях зошиту „Вапліте“ ми бачимо стільки неохайного поводження з теорією, спрощености й вульгаризації, що стає дивно й прикро, що такі статті йдуть чільними в теоретичному збірникові, та ще й видання “академії“.
Насамперед, не може не вражати в зазначених двох статтях той момент, що, не зважаючи на те, що вони йдуть поруч, вони дають протилежну оцінку української неокласики. Тоді, як Слюсаренко неокласиків кваліфікує, як „буржуазну інтелігенцію, через яку буржазія висуває класику, як „сильное средство“ проти нових, грубих і незрозумілих ій смаків“, через яку вона намагається „взяти письменство в бік класики, взяти у виховну обробку молоді кадри пролетарської інтелігенції й задушити в них есте-