тику їхньої класи“, — у Досвітнього, передовика альманаху „Вапліте“, неокласика „є частиною творців в галузі нової літератури“, критики, матеріялістичного розуміння історії культури. Неокласики, — каже далі тов. Досвітній, — „хочуть зрозуміти класову боротьбу, що становить історію, і починають її розуміти крізь призму революційного марксизму“. Ми поки що не аналізуємо тої надзвичайно хвальної атестації, яку видав українській неокласиці тов. Досвітній, але робимо запитання: як зрозуміти таку непогодженість між тов. Досвітнім і Слісаренком, що обидва, очевидно, мали за завдання обґрунтувати теоретичні погляди „Вапліте“? Нам здається, що єдина причина цієї непогоджености хіба та, що Слісаренко мав складніше теоретичне завдання, а саме „з'ясувати значення пролетарської естетики“, і як він не плутає, які він не робить перекручування для того, щоб звести до якогось логічного кінця свою теоретичну схему, але він у плані пролетарської естетики не міг, органічно не мir не визначити естетику української неокласики, як антитезу пролетарській. У значно сприятливішому стані був Досвітній, що в передовій статті мав одно, цілком конкретне завдання — виправдати організацію „Вапліте“, реабілітувати всю лайку Хвильового на адресу непокірних „графоманів“, і хвальні реляції на адресу неокласики. Звісно, і це завдання
