звичайнісінький ідеаліст. Та і сам Зеров і іже з ним напевно сміялися з Досвітнього, читаючи ті слова його, де говориться, що неокласики, починають розуміти історію крізь призму революційного марксизму“ (підкреслення моє. — С. Щ.). Я беру собі право це сказати, бо сам чув на одному з київських диспутів, як Зеров на закид про те, що він ніколи не здатний дати синтетичну соціологічну аналізу, руба, з гідністю відповів: „Так, це правда, соціологічна аналіза це не мій фах. Я маю нахил більше до формальної аналізи“. (Я не беру повної відповідальности за точність кожного наведеного слова зокрема, але ручуся, що цю думку, приблизно в таких словах, тов. Зеров висловив). Очевидно, сам Зеров краще знає свої погляди й краще кваліфікує напрям своєї роботи.
Як-же тоді поставитися до такого легковажного наклеювання ярликів революціонерів і навіть марксистів неокласикам, тоді, як вони сами цураються цих ярликів, вважаючи їх за не совсім приємні. Кому потрібне таке усердя з боку товаришів Досвітніх видавати революційні ярлики особам, пройнятим наскрізь антипролетарською ідеологією? Аджеж ніхто инший, як тов. з „Вапліте“ Слісаренко, маючи на увазі неокласику, каже, що „в масі буржуазної інтелігенції є потяг до класицизму так само, як є потяг до містики та релігії“. А ось що сказав пленум ЦК КП(б)У про українську неокласику:
