„В теперішній час ми спостерігаємо — серед українських літературних груп типу неокласиків і в колах вищої інтелігенції — ідеологічну працю, розраховану як раз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кол є прагнення скерувати економіку України шляхом капіталістичного розвитку, тримати курс на звязок з буржуазною Европою, протиставляючи інтереси України інтересам инших Радянських Республік“. Нам здається, що ЦК КП(б)У дав дав правильнішу оцінку української неокласики, ніж тов. Досвітній. Коли є якась група в українській літературі, що найбільше відбиває прагнення нової буржуазії, то — це є неокласика. Якщо-ж ми скажемо, що і неокласики є марксисти, — всупереч всій теорії і практиці неокласичних теоретиків і письменників, — то це нам тільки нагадує стару націоналістичну концепцію дрібно-буржуазрих соціялістів про те, що серед українського народу немає визискувачів, отже кожний українець є з своєї природи соціяліст.
Перші спроби Хвильового, а тепер Досвітнього пошити неокласиків в революціонерів мають під собою за ґрунт прагнення створити єдиний національний культурний фронт з тою інтелігенцією, що не стоїть на виразній контр-революційній позиції. Тимчасом мова може йти за співробітництво і з неокласикою, але тільки з одточеною пролетарською зброєю в руках, в особі викри-
