сталізованої організації пролетарських письменників, що уміє з належним марксівським критицизмом ставитися до попутників. Я вважаю, що співробітничати треба з неокласикою не тому, що вони є „творці нової“, отже пролетарської літератури, а тому, що вони можуть своїми знаннями прислужитися й „творцям нової літератури“. Але тоді таке співробітництво можливе не на ґрунті затирання ідеологічних розходжень між представниками пролетаріяту і „зміновіховцями“, а на ґрунті безперервної, витривалої, чіткої, революційно-марксівської критики творчости української неокласики. Переходимо до статті т. Слісаренка. Тема така, що вона вимагала-б поставитися до неї як найуважніше. Мова йде за пролетарську естетику. Але й тов. Слісаренко, очевидно хотів ув'язати пролетарську естетику з невиразною пролетарською позицією „Вапліте“, принаймні, в його ставленні до пролетаріяту, — з одного боку, — і до української неокласики, як попутників, — з другого. Через те Слісаренко, надзвичайно вульгаризуючи ту проблему, яку він трактує, робить вихідним пунктом стосунки, що склалися серед письменницької інтелігенгенції, зокрема на Україні. Була боротьба між „плужанами“, „гартованцями“ „Вапліте“. Отже хочеться дати пояснення цій боротьбі з погляду пролетарської естетики. Було залицяння з боку „Вапліте“ до неокласиків. Отже, треба встановити взаємини між ідеологією неокла-
