сиків і Вапліте“ та між буржуазною й пролетарською естетикою. І тут починається незвичайна плутанина. Для того, щоб бути толерантним і до себе й до инших, щоб не запідозріти ні „Вапліте“, ні „плужан“, ні „гартованців“ в якійсь антипролетарській ідеології, і щоб не цим пояснити ту боротьбу, яка велася між цими різними групами, тов. Слісаренко ставить „за скобки“ боротьбу ідеології, а „в скобках“ залишає тільки боротьбу естетик. З кавалерійським наскоком, незвичайно сміливо, Слісаренко відокремлює естетику від ідеології, з люттю накидаючись на тих, що „почали підмінювати пролетарську естетику на пролетарську ідеологію“. Але-ж це примітивно, — галасує з усіх сил тов. Слісаренко. З пролетарською ідеологією, мовляв, дуже легко упоратися, і тому „мистецькі авантурники й прожектьори“ так ласі, підмінювати естетику на ідеологію“. А цим „компромітується“ ніби „пролетарську культуру й мистецтво“. Головне, за Слісаренком, це — не ідеологія, а естетика.
Коли-6 ми не прочитали у Слісаренка про мистецьких авантурників і прожектьорів, то дуже важко було-б догадатися, що саме хоче Слісаренко сказати і до чого він веде всю свою теоретичну плутанину. Але „авантурники“ „прожектьори“ Слісаренка надто нагадують нам „графоманів“ „просвітян“ Хвильового. І в цьому, очевидячки, є ключ до розуміння всієї плутаної теорії тов. Слісаренка. Вихо-
