|
„Тепер уже доказав я те, про що й не думав, — докажу й те, що задумав. Спершу я воював за свою кривду і шкоду, тепер воюватиму за віру нашу. Вибю з ляцької неволі народ український увесь!“ Так сказав гетьман Богдан Хмельницький польським послам, що приїхали в лютім 1649 р. у Переяслав для мирових переговорів. Сміло міг він таке їм сказати, маючи за собою Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Львів, Замостє. Ніколи ні він ні козацтво не надіялися такого світлого успіху свойого повстання, коли спонукані розпучливим положенням починали його в лютому 1648 р. Що найвище думали здобути полекшу для одного тільки козацького стану, запевнити йому самоуправу на території по Білу Церкву. А тимчасом з огника повстання, яке почали реєстрові козаки, запалав пожар стихійної визвольної війни всього українського народу. Не диво, що і гетьман і козацтво почували в собі силу і з внутрішньою вірою в дальші успіхи боїв за правду не годилися на згоду з Поляками. В Переяславі в лютім 1649 р. підписано тільки коротке перемирря до Зелених Свят, — перемирря, якого, звісно, ні одна сторона і не думала заховувати. Воно служило одній і другій тільки до зброєння й мобілізації нових сил.
Поляки стали клопотатися, кому віддатиби провід над військом в такім скрутнім для Польщі положенню. Вкінці верховну владу військову віддано королеви Янови Казимирови, а до помочі йому приділено кількох маґнатів. Їм велено виступити з військом на Волинь з такими інструкціями: не вступати на українську територію, щоби Хмельницький не міг закинути урядови, що Польща ломить перемирря, тільки стояти напоготові й висилати експедиції на поодинокі ватаги „збунтованого хлопства“, що самочинно оперували тут і там на Волині й Полісю під проводом поменших отаманів, бючи Ляхів. Польський уряд ніби то хотів вдавати, що додержує умов перемирря, але не робив ніяких заходів для приборкання такихже й польських ватаг, що не зважаючи на перемирря, нищили безборонних Українців. Оттак польський полководець
