Лянцкоронський висилав із свойого табора, що стояв під Константиновом, загони по двіста-триста люда, які рівнож нападали на Українців і нищили всіх без пощади, не зважаючи на перемирря. Так прим. підступно, перебравшися за мужиків-пивовозів, підійшли драгуни під місто Бар, здобули його й вирізали чимало Українців. Потім зруйнували польські ватаги Шаргород і Гусятин.
Тоді й Українці рушили на Поляків. Вся Волинь і Полісся зароїлися повстанцями-селянами, що їм докучили польські пани, які повернувши лише на кілька днів до маєтностий, мордували своїх винних чи невинних підданих та грабували в них останнє. На чолі ватаг ставали козацькі полковники: полковник Гарасько добув Остріг і вигнав звідси княгиню Анну Альойзію Острожську, що була католичкою; полковник Донець зайняв Заслав; на полудні над Случею воював Кривоносенко, син славного Максима Кривоноса.
Останній польський напад під проводом Лянцкоронського на Межибіж — в червні — закінчився його поражкою. Його розбив брацлавський полковник Данило Нечай, що попереджав головні сили Хмельницького.
Богдан Хмельницький вирушив саме тоді з Чигирина. Такої сили, як цеї весни 1649 р., Хмельницький передше не мав. До війська затягнулися всі молоді і старі, мужики, міщани і дрібна шляхта; „поважні бурмістри, райці, війти і канцеляристи, обстригли бороди, так біс учинив собі сміх з людей статочних“ — пише сучасник, маючи на думці воєнний запал, який опанував тоді найстаршого старця і дитину. Військо поділено на полки, з такими самими назвами, що й земля, з якої походили вояки, прим. чигиринські новобранці йшли до чигиринського полку, черкаські до черкаського і т. д. Селяне, що втікали з Галичини, головно з Покуття, затягалися до брацлавського і могилівського полку. Полків з лівобічної і правобічної України було тоді до сорока. В кождому полку було до двайцяти й більше сотень, а сотня мала часом і тисячу люда. Міг отже неодин полк мати й двайцять тисяч козаків.
Про загальний настрій українських мас до польського роду найкраще може посвідчити тридневна різня Поляків, яку уладили козаки й київські міщане в маю на передодні походу в Київі. Вирізано всіх Поляків, крім малої горстки тих, що вспіли схоронитися в православні церкви. Від часу тої різні втратила в Київі католицька віра перевагу над православною, а польська нація над українською.
