Недайхата лежить тихо — засоромився. Погладив підбороддя:
— Я б, — каже, поголився!
— Деж вам, — каже вчителька, — самому поголитися? Я вас поголю, як свого покійного чоловіка сама голила.
І як заходилась голити, то здалося сотникові, що не водою й милом його голила, а вогнем і искрами. На кожний доторк пальців — дріжав. Бачить: і її руки дріжать.
— Такої густої бороди, то хиба нема на світі? — вона каже і сміється аж задихується.
— А таких чорних очей, як ваші, то теж мабуть нема! — Недайхата.
Говорять, розмовляють, а що поглянуть на себе — той замовкнуть.
І від того голення почалася їхня велика любов.
Така велика любов, що йому й одужування — чиста радість. І що вона зробить — то сотникові втішно, і що він скаже — то вона сміється.
— Чи ти справді, — каже, — ненавидиш тих усіх ворогів?
— Я, — каже сотник, — нікого не ненавиджу. Тільки, як треба бити, то бю.
І сміється густо, сидить коло столу. А вона, що погляне на його широкі груди, на всю статуру, на круглі очі, іскристі, то вся зашаріється, засміється дзвінко і лице своє йому на груди, під пахи ховає.
Все дужчає запорожець, вже й дрова помагає рубати до обіду. На обід, на вечір — борщі рибні, пироги в сметані. Рани позаживали, кости посхо-
