Відсуває він колоди від дверей, розсуває двері, аж падає йому на плече тяжкий брус.
Останніми силами першому з краю коневі хомут накладає, очі завязує, крізь двері виводить.
Стайня полумям гуготить, а він дивиться: вибігли за ним коники парами, цілі — тільки гриви трохи зайнялися.
І чує: світ йому затьмарився. „Чи не зламав я плеча собі“? думає, тай свідомість губить…
Прокинувся — аж лежить у ліжку, плече завязане, голова завязана. Погладив підборіддя — і борода, чує, нічогенька виросла.
— Лежіть спокійно, — каже голос жіночий, — добре, що хоч не маячите.
— Та я, — відзивається запорожець, — і не маячив — от тільки потовкло мене в стайні, як коники рятував.
Нахиляється над ним жінка, такаж гарна йому здалася, очі темні, глибокі в саму душу дивляться.
Нахиляється, усміхається.
— Ще й як, — каже, — маячили, тай такі речі виговорювали. То, — і тут передражнює збаса, — то „Григорій! Я не можу — лицарський обовязок!“, то „до зеленого штабу“ їхати хочете, то командуєте „Сотня — на коня!“, а то ще й инші твердіші слова викрикуєте. А одного разу, — притихлим голосом каже, — то й рапортували ґенералові Натієві, що якесь кримське місто взяте. Добре, — каже ще тихіще й озираючись, — добре, що ви в себе, що вас, раненого до моєї школи занесли, а тоб скінчилося ваше маячіння в черезвичайці.
