— Та то, — кажуть, — до стайні вогонь доходить, той поміщицькі рисаки иржать.
І дійсно иржання вже не одно, та такеж смутне та злякане!
Защеміло серце Недайхати:
— А скільки ж їх? питається.
— А, — кажуть, — буланих коників пара, добра дібрана, та одна кобилка три роки, гніда, та ще один лошачок вороний, що в запряжці ще не ходив. Три місяці тому пан виміняв в Ямполі…
Ба, вже не слухає Недайхата, — біжить із ґирлиґою навпрашки, ніг під собою не чує — крізь кущі, крізь рови, крізь тернину: Божого створу йому жаль.
Саме добіг аж вогонь уже добирається до стайні, уже дим зпід стріхи стелеться, уже коні душаться, иржать так, якби з плачем. Кинувся запорожець до засува — замкнено на висячий замок.
Бє в замок ґирлиґою, порається, як чорт коло ікони, коло замка — не розібє.
Тут вогонь искрами на стріху сипле — отот спалахне стайня, як сірник.
Збив замок, та не може дверей відчинити, аж сльози на очах. Упало щось у стайні од середини, колода чи що, — не можна відчинить.
Дивиться стріха зайнялась. Кусає губи Недайхата: — Ні, — каже, — закінчу діло. Щоб таки коники нізашо пропали!
Розігнався, підскочив, вліз крізь віконце, скочив у стайню, — а йому дух замикає димом. Стріха горить, згори балки летять. Коні повідривались, тупотять.
