Тут вечоріє вже, і до Могилева недалеко: ліски, садки.
Зиркнув москаль направо, зиркнув наліво: нема нікого.
— Щож, — каже, — так таки й погибнуть маємо через прокляті папери? Ідіть, — каже — ....розходитеся. Як вас не знайдуть, і мене не знайдуть, — то може уся справа й присохне.
Сам перший з кулаками на акафистного дідка — з воза зганяє. Усіх розганяє, бігає.
Жидки уже й готові — їм тільки очі світяться. Один підійшов до Недайхати.
— Я, — каже, — догадуюсь хто ви. Ви нам помогли, а я вам поможу.
І росказує як іти, і де то можна в однім місці переночувати, як ізвязатися з иншими і через Дністро переправитись.
Недайхата кивнув жидові, люшню з воза для оборони виламав і чимчикує до того села стежками.
І все булоб добре, колиб не пожежа на дорозі.
Бачить — горить. Люде йдуть веселі, несуть із собою усяке добро, посуд, відра, один, навіть, фортепян везе на возі.
— Економію ділимо! — кажуть.
Недайхаті — що? люде своє роблять, а він по своє прямує. Іде, придивляється, як ясно стало, як ізза тополь, ізза верб вогнем береться дідичівська оселя.
Коли почув кінське иржання, та такеж жалібне та любе. Питається, що там?
