— Витягни йому папери з під пахи, що він так притискає, і підклади туди соломи. Та обережно, а то сміху не буде.
— Ну так, — сміється Альошка.
— А папери мені дай, — хай почитаю, що там про нас пишуть.
Смик, смик, — папери в Недайхати. Саме через міст переїздили, а він потихеньку руку з воза, і всі папери — шубовсть у воду.
Дідок акафисти читає на голос — нічого не помітив, тільки жиди хитро дивляться, але помовчують.
Тоді Недайхата — до розмови з Тишкою. Той спочатку говорить не хоче. А там закурив, росказує про себе: як — удома, в Калузькій, як — жінка, діти, як погнали їх по сало й хліб на Україну.
Говорять, говорять, — і каже запорожець.
— Жаль мені тебе, Тимофей Демянович. Не знаю, чи побачить тебе твоя жінка й діти. Твоя служба — сувора.
— О, — каже Тишка, — за малу провинність — куля в лоб, як раз плюнути.
І циркнув — сплюнув.
— А, — каже Недайхата лагідно, — особливо, як ти наші папери згубиш.
Той мац, мац, — нема паперів. Побіг на дорогу дивитись, усю солому з воза скинув.
— Ой, — каже біда. Це ж препроводительні папери, яж за них власною головою відповідаю.
— Не инакше, як ростріляють, — каже Недайхата. Позіхає, рота хрестить; щож, — каже, воля Божа. Ти не журись — разом погибнем.
