холодній повно. Кажуть йому, що завтра їх сімох повезуть до Могилева. Один Українець, студент, за повстання, двоє жидів — за спекуляцію, один якийсь несамовитий дідок, що все лаяв теперішнє, бо не по Божому поступають, і ще якісь — тихі.
Принесли юшку з гнилої картоплі — ззів Недайхата, — і за те слава Богу. Спав, спав, а ранком побудили всіх.
— Вставайте, смертельники, до чека, до Могилева! Виспитесь на другім світі.
Посадили на дві підводи: на одній четверо з конвою і малий хлопчик, Альошка, на другій — смертельники, між ними й Недайхата.
Матрос, ревкомщик, одпроваджував їх аж за село. І ще на царині каже до взводного Тишки:
— Дивись же, Тишко, — ось усі препроводительні папери. То дуже важне, там усе слідство, — ти мені за них головою відповідаєш.
— Ладна, — каже Тишка, москаль сонний із Калузької губернії.
Цмокнув на коні й поїхали.
Лежить Недайхата й думає, й думає. Инші похнюплені, а він думає.
Тимчасом малий Альошка, хлопчик, (свідок чи що, з канцелярії приплутався), бігає од воза до воза. Дурне — то: змучиться, а до вечораж іще їхати. Вонож з начальником конвоя, з Тишкою дражниться.
— Слухай, Альошко, — каже запорожець, — дурний той Тишка.
— Кацап, — сміється Альошка.
— Ти йому встругни штуку?
— А яку?
