проти ночі.
За ним вистрілили — та дарма.
Відітхнув трохи, волосся помацав — припалене коло вуха. „Тайже й бісові цигане!“ ще раз циган вилаяв. А потім думає: „Всеж шкапу на строєвого коня зміняв, — і то добре!“
Папери большовицькі викинув.
Їде цілу ніч — коник молодий, добрий. Минув одно село, минув друге, хто знає може там щусівці? григориївці?
У третє вїхав, — голодний був: тай коня жаль — притомився.
Тільки перші хати минув, а зза хат грушками повипадали люде, біжать. Оточили.
Попереду в матроській куртці чоловік без шапки.
— Злізай, ти хто такий?
Сотник неголене підборіддя погладив, — знов бісові щусівці?
— Я, — каже, — чи не бачите хто я? Я — із штабу зеленої армії отамана Щуся. Не задержуйте мене, — каже, — бо спішне маю діло.
— А, — каже матрос, — злізай! Як раз нам такої пташечки й потреба. Дуже вже ви нам, щусівці, крови напсували.
Ведуть, а матрос далі каже:
— Я тебе у тутешньому ревкомі і судить не буду, — поїдеш до Могилева, там суд чрезвичайної комісії тебе судити буде. Полоскочуть тебе, — довідаються як і що.
Взяли Недайхату, побили трохи, звязали, тай кинули у холодну при волості.
Лежить голодний на соломі. Та не сам — у
